Уроки польської

Різні магнітні полюси притягуються. Однакові магнітні полюси відштовхуються.

Щось подібне відбувається і з історичними наративами. Чим більше відрізняються один від одного дві моделі національної пам’яті, тим менш імовірний конфлікт між ними.

Так, в основу ізраїльської історичної політики покладено комплекс жертви, а в основу німецької – комплекс провини.

Один робить акцент на страждання своїх предків під час Другої світової війни, інший – на злочини своїх предків у тих же роках.

Будучи абсолютно різними, ці два підходи ідеально поєднуються один з одним. І зіткнення на грунті історії між Ізраїлем і ФРН практично виключено.

Навпаки, нинішній конфлікт між Україною і Польщею розгорівся саме тому, що наші підходи до національної пам’яті надзвичайно схожі.

Не секрет, що вітчизняний УІНП створювався за образом і подобою однойменної польської установи. Якихось десять років тому конструктори нашого історичного міфу співали дифірамби Варшаві і старанно переймали сусідський досвід.

В результаті Польщу та Україну ріднить не тільки надмірна політизація історії та її активне використання популістами.

Сам історичний наратив в обох країнах теж збудований за одним зразком: уроки польської були засвоєні українською стороною на відмінно.

Урок перший «Моральна перемога»

З 1990-х років польська історична політика будується на вшануванні Армії Крайової та оспівуванні невдалого Варшавського повстання. Його оголошено «моральною перемогою», яка в кінцевому підсумку визначила крах комунізму.

Однак факти свідчать, що відчайдушний крок АК не тільки не запобіг радянізації країни, але і не наблизив падіння комуністичної диктатури: Польща домоглася свободи лише в кінці 1980-х, одночасно з іншими соцкраїнами, в яких нічого подібного до Варшавському повстання не було.

За логікою, всі польські подвиги, жертви і руйнування 1944 року виявилися марними. Тому в такому історичному наративі спочатку переважали не логіка, а чисті емоції.

За прикладом Польщі ми «вважаємо моральною перемогою» боротьбу ОУН і УПА – яка нібито вплинула на здобуття Україною незалежності.

Але реальність така, що Україна здобула суверенітет на тлі соціально-економічного краху СРСР, і одночасно з нею незалежними стали усі інші радянські республіки – в тому числі і ті, в яких у 1940-х-1950-х потужного повстанського руху не був і в помині.

Як і в польському випадку, неприйняття цього факту відкидає наш історичний наратив у владу емоцій.

Урок Другий «Безгрішна жертва»

Відмовивши полякам навіть в маріонетковому національному уряді, нацисти подарували сучасній Польщі можливості вибору.

Можна чесно поглянути на власну історію 1940-х, оцінити рівень антисемітизму в тодішньому польському суспільстві і ступінь польської участі в Голокості – а можна просто оголосити себе безгрішною жертвою окупантів.

Наша сусідка вибрала другий варіант. Якщо десять поляків боролися в рядах Опору – це славні сини польської нації.

Якщо десять поляків були розстріляні німцями – це частина постраждалого польського народу. Але якщо десять поляків носили форму «синьої поліції» і допомагали відловлювати євреїв – це окремо взяті мерзотники, які не мають до Польщі ніякого відношення.

Не погодившись з проголошенням Української держави в 1941-му, нацисти подарували аналогічну можливість нам.

І творці нашого історичного міфу схиляються до того ж вибору, що і в Польщі. Обрати участь безгрішної жертви, за спиною у якої лише страждання і подвиги.

Десять українців, що вступили в УПА в 1943 році, – це герої нації, які кинули виклик одразу двом тоталітарним імперіям.

Десять українців, які вступили у поліцію в 1941 році і які брали участь у розправах над євреями, – це окремо взяті негідники, за яких Україна не відповідає.

Навіть якщо за фактом десять негідників 1941 року і десять героїв 1943 року були одні і ті ж люди.

Урок третій «Герої поза критикою»

Польський ура-патріот відмітає будь-які нападки на Армію Крайову, український – будь-які напади на адресу ОУН та УПА.

У цьому сенсі Київ теж йде по стопах Варшави. І цей урок тісно пов’язаний з першим: критика «моральних переможців» сприймається набагато болючіше, ніж критика переможців фактичних.

Фактичний переможець пише офіційну історію відразу після свого тріумфу і знаходиться під захистом досягнутого.

Скільки б ганебні обставини ні спливли згодом, шанувальник завжди зможе парирувати «Зате ми виграли війну!» А «моральний переможець» починає співати через багато років після поразки.

І він привабливий своїм благородним виглядом, своїми подвигами, своєю духовною вищістю над ворогами. Якщо акцентувати увагу на його жорстокість та злочини, героїчна конструкція, що вибудовується, ризикує впасти.

Розвінчайте фактичного переможця – і за ним все одно залишиться здобута перемога; розкритикуйте «морального переможця» – і за ним не залишиться нічого.

Це неприйнятно і для сучасної Польщі, і для нинішньої України.

На жаль, при такій схожості наших історичних наративів вони неминуче стикаються між собою. І з’ясовується, що один героїчний міф може розвиватися лише на шкоду іншому.

Визнавши відповідальність ОУН за етнічні чистки поляків, Україна перестане виглядати безгрішною жертвою. Погодившись з глорифікацією ОУН, наші сусіди визнають обґрунтованість антипольських акцій – і тоді безгрішною жертвою не буде виглядати Польщу.

Героїчний ореол для Бандери і Шухевича передбачає критичну оцінку Армії Крайової. Оспівування Армії Крайової має на увазі критику українських націоналістів.

«Моральна перемога» УПА автоматично дискредитує «моральну перемогу» АК, і навпаки.

Щоб піти назустріч українцям, Польща повинна переглянути принципи історичної політики, яким ми у неї навчилися. Щоб задобрити польську сторону, Україна повинна відмовитися від принципів, перейнятих у Польщі.

Але колишній учитель виявився надто послідовним, а його колишній учень – занадто здібним.

І, схоже, в доступному для огляду майбутньому переучуватися не має наміру ніхто.

Михайло Дубинянський